Насміхалися, били, сварили, —
Ти все йшла, босонога й пряма.
Плечі гордо стирчали, мов брили,
І молилась, що все недарма.

До світанку заплетені коси,
В них барвінок, калиновий квіт.
А з долоні котилися роси,
Що зібрала з очей в передсвіт.

— Что ты делаешь, доню, родная,
Не губи себя сызмальства лет.
Ты ж не мученица, не святая,
Чтоб давать неприступный обет.

Вон все наши давно научились
И по-русски ужо говорят.
Ты ж упрямишься — как разрядилась
В вышиванку, аж очи горят.

Та не слухала, йшла собі тихо,
І чимраз все гучніше з душі
Виринали пісні з кожним вдихом,
Українські співочі вірші.

Скільки їх пролунало за волю?
Скільки впало з тим співом у тлін?
Так чому ж українськая доля —
Все ніяк не піднятись з колін?

Да, нам легче, мы все так привыкли,
Понимаем мы русскую речь,
Нам с рожденья внушали, мы вникли,
Что своё нужно в корне отсечь.

И не знаем теперь своих предков,
Потому что опасно всё знать,
Стали в церковь захаживать редко,
Нас учили: нам Родина – мать.

Только родина та ли родная,
Что кормила нас пулей в висок?
Только та ли нам мать, помогая,
Отбирала последний кусок?

І забули своє ми коріння
І мовчали, щоб жити лишень
Забували ми волі проміння
І красу українських пісень.

Але зараз є власна країна,
Де усі мають власні права.
Тож згадаймо, що всі ми – родина,
І нехай не болить голова,

Хто якою спілкується мовой,
Ведь важнее всего – мирно жить.
Понимать, уважать в жизни новой
Мы друг друга должны и любить.

2019