Зворотній бік всесвіту

Десь там, на зворотному боці Всесвіту, в нескінченому зяючому просторі поважно і неспішно рухалася вона, гордо та розмірено перебираючи своїм червоним промінням цілковиту пустоту. Існуючи у цьому гіперболічному замкненому світі, вона відчувала себе зіркою, що оточена лише пітьмою та забуттям. Невловимо довго тривав цей танок у затягнутому мінорному ритмі вальсу.
Якось хтозна звідки в її свідомості з’явилося тривожне передчуття небезпеки. І тут немов із самої чернечі буття виросла космічна хмара, нескінченна множина яскраво білих метеорів. Вони з несамовитою силою та швидкістю летіли в напрямку безтурботного Сонця, не відчуваючи перепон на своєму шляху. Мільйони мікрочасток пролітали повз неї, змушуючи тремтіти від атаки цієї оскаженілої орди прибульців. І в той момент, коли здавалося, що загроза минула, відбулося зіткнення. Один з безлічі метеорів все ж таки влучив у ціль, розриваючи оболонки лише нещодавно непохитної господарки цього Всесвіту. По тілу розлилося на диво солодке відчуття насолоди, прекрасного ширяння та втіхи. Це було найпрекраснішим, що могло статися з мандрівницею в цій безтурботній порожнечі. І це був кінець. Та водночас і початок. Кінець зірки з невідомою назвою в непізнаному Всесвіті, та народження наднової. Вона згорнулася в неймовірно маленьку грудку, котра пульсувала сліпучим білим світлом, відбиваючи швидкі монотонні ритми. Це була нова свідомість нового єства. Маленький та впертий пульсар іскрився та стукав, не дивлячись на пітьму, на нескінченість порожнечі, що його оточувала, на стугін тиші у цьому вакуумі. Він жив. Не здавався. Мріяв, як стане володарем цього світу, настільки великим, що всі кути зяючого простору підкоряться йому. Відчайдушно бився за своє місце у цій суворій чернечі. Чому? Він не знав відповіді. І не шукав. Це була його доля. Від відбивав ритм що є сили, пробиваючи абсолютну тишу цим звуком.
— Ось, дивіться. Б’ється! Бачите?
— Де? Ця маленька пульсуюча плямка? Яке диво! Це так мило. Моя кохана планета. Хоча ти й зовсім крихітна, але я тебе вже люблю, — доносилися звуки зі зворотного боку його Всесвіту.
Минуло ще кількасот обертів космічного тіла навколо своєї орбіти, допоки Всесвіт із величезної нескінченої пітьми не перетворився на тісну маленьку комірку. І раптом:
— Що це? Загроза! Якесь невідоме болісне відчуття! Давить з усіх боків! Стискає, стискає, стискає – досить! Боляче! Чому стало так тісно і галасливо? Щось гуде, неймовірно голосно – «Ай-йай-йай!» «Тужся!» — Це так страшно! Куди мене штовхає? Я помираю? Невже це кінець? Світло! Іду на світло! Холодно! Шумно! Лячно! Хочу кричати! Не можу! Хто це мене б’є позаду? Ааа! Якесь нове відчуття – я дихаю якось інакше! Всередину впускаю холод, голоси, запахи – усе нове! Мій перший раз! Ось нарешті мій рідний запах! Я впізнав! Щось заважає мені кричати знову – починаю жадібно вбирати нову рідину, дещо дуже солодке та приємне. І, ура, знайшов: мій пульсар! Чую його стукіт крізь шовковисту поверхню, стискаю, пригортаю, засинаю, живу. Тепер усе буде добре.
2021