Матусю, укрий мені ковдрою ніжки…
Я сон додивлюсь і примружуся трішки…
Мені там наснився наш Мурзик маленький,
як його за шийку чешу я легенько.
І ще мені снилася наша квартира,
де вітер фіранки надув, як вітрила,
де затишне ліжечко, постіль з Міньйоном,
і Оптімус Прайм на столі з Мегатроном.
І пахне так смачно: ваніль з шоколадом,
бо тортик бабуся спекла нам на свято.

Подмухай, матусю, мені ти на вушка…
Болять вони зовсім від тої подушки…
Стискав цілу ніч, щоб не чути гармати,
щоб просто забути, що стало з кімнати:
що там вже немає ні ліжка, ні столу –
уламки із меблів, і скла лише долу,
а в небо діряве вдивляється око,
і замість вікна лише вирва глибока.

Та більше за все я хотів би не знати,
як в нас у машині стріляв з автомата
злий дядька з пов’язкою білою зранку,
що з літерой Z до нас в’їхав на танку –
і більше бабусі у мене немає,
і Мурзик утік, та ніхто не шукає.

Я хочу в обіймах твоїх загорнутись,
від бід своїх в мрії про щастя забутись.
Не хочу я тортів, лиш мирного неба.
Будь завжди зі мною, а більше – не треба.