Вогник

Присвячується подіям 21.11.2013р. – 21.02.2014 р. – Революції Гідності на Майдані Незалежності

Жив-був собі маленький вогник у одній великій країні, у одному великому місті, у одному дуже великому серці. Він палав трохи невпевнено, мерехтливо, майже непомітно. Він існував. У цьому величезному серці, яке окрім інших повсякденних турбот, сподівань та труднощів, вміщувало ще й його, не даючи йому змоги згаснути назавжди. Так він міг би собі і надалі залишатись лише окрайцем великого серця, яке стійко терпіло усі свої буденні негаразди, коли раптом трапилося дещо. У серце втрапила велика іскра надії. Надії на те, що усе може змінитися на краще, якщо воно, серце, не буде зволікати. Цю надію приніс вітер змін, що дихнув на нього з заходу. І ось, нарешті, вогник почав зростати, набирати силу, кріпнути та майоріти. З усіх сторін почали доноситися іскорки. Вони свідчили про те, що не він один існує, що таких вогників навкруги ще багато, і що їх вміщує велика кількість добрих сердець. І тоді вогник відважився та спалахнув усіма своїми силами. Він змусив серце почути себе. І тоді серце не витримало і піддалося своєму внутрішньому вогню. Адже і воно розуміло, що не може більше терпіти та жити так надалі, нічого не змінюючи. Вогонь, що впевнено зростав у величезному серці, наказав йому покинути усі свої буденні справи і податися туди, де зібралися у купу такі ж як він. Коли серце, піддавшись цьому наказу, потрапило на площу, воно побачило безліч зовсім різних, але таких схожих одне на одне величезних сердець, від кожного з яких йшло нестримне тепло, летіли іскри та виблискувало сильне, впевнене у своїх силах полум’я свободи. І вогонь, що тільки-но приєднався, теж з готовністю поділив з усіма це радісне та щире світло. Він виблискував яскравими барвами, він вирував, клекотів, та розростався тим більше, чим більше сердець приєднувалося до цього гарячого океану. І ось вони вже не відрізняли одне одного, кожний жив, як єдиний організм. Усі вони були одним цілим, неспинним багаттям, яке виникло з-під руїн сподівань, на уламках віри у світле майбуття. Та не всіх навкруги цей нестримний вогонь влаштовував. Одні засуджували, інші відхрещувалися, треті взагалі сподівалися, що їх омине. Деякий час незгодні намагалися не помічати невблаганного руху стихії. Вони сподівалися, що згодом багаття само зійде на нівець, піддавшись слабкостям мінливих сердець. Так воно і насправді почало відбуватися. Адже надворі була морозна зима, і вогонь, спалахнувши так миттєво та нестримно, з часом слабшав та втрачав набуті сили. Не дочекавшись реальних результатів, багато сердець знов позбулися своїх теплих сподівань та розійшлися по домівках, поринувши у вир своїх звичайних проблем. Але не всі. Все-рівно залишилося декілька тисяч палаючих свічок. А це означало лише одне: багаття само по собі вже не згасне. Бо воно не покидало вірити та роздмухувало від себе навкруги іскри надії, сіючи їх у інших серцях. Дехто почав реально боятися цього полум’я та вирішив загасити його силоміць, ногами, руками, кийками прибиваючи жар до землі. Нарешті здалося, що замість вогню, острах темряви оселився у великих серцях. Але це було лише тимчасове затемнення. Затишшя напередодні бурі. І буря розпочалася. З усіх боків, з усіх кутків летіли палаючі іскри та скалки, розбурхуючи все більше і більше сердець навкруги. І тепер не лише одна площа, не лише одне багаття палало з новою, ще більш незгасимою силою, а тисячі вогнищ розпалювалися усюди. Тисячі сердець давали свою згоду почути веління свого вогника, вони увірували у свою перемогу. І вони виграли цей бій за власне майбутнє.

2013 р.

Примітки:

Твір увійшов у збірку «Дух землі», 2015р. видавництва «Лілія», ФОП Стасюк Л.С., Хмельницький, Україна