Чорна діра

І.
— Привіт, Рижик! Як справи? — це питання останнім часом завжди змушувало ціпеніти крихітку білку.
— Та нічого, нормально. Живу потихеньку, — сумно відповідала вона своїм черговим знайомим, яких випадково зустрічала у лісі.
І кожного разу далі йшлося приблизно про одне й те ж саме:
— Чому так? Ти себе добре почуваєш? Щось ти хворобливо виглядаєш. Чого зажурилася? Чому голову повісила? – і все у тому ж дусі.
Ось тут знову перед очима з’являлося Воно – жахливе чорне щось, у котрого не було назви. Настільки лячне, що від однієї думки про це вушка та хвостик проймало дрібним дрожем, а на очі мимоволі наверталися сльози.
«Через що мені усі ці тортури? – запитувала вона в себе у такі хвилини. — Ось знову, лишень відволічешся, забудешь ненадовго про свої нещастя, як хто-небудь обов’язково нагодиться та нагадає».
Вона й без того уникала зайвого спілкування, зрідка визирала на вулицю та мало с ким розмовляла. Але іноді все ж доводилось виходити, адже необхідно було кормити діточок, гуляти з ними, та й так, по дрібницях. Ось і виходило, що вона час від часу раптово наражалася на когось зі старих друзів. Особливо доскіпливим ще й доводилося роз’яснювати усе в подробицях. А іноді вона просто підводила їх до того злощасного місця та показувала:
— Ось, дивіться! Ось воно, те саме зло, яке наводить знерухомлюючий жах! Ось вона, ця ЧОРНА ДІРА! Ось у чому причина усього!..
Похмура зяюча безодня нібито жила своїм життям. Схоже було на те, що з неї намагаються вирватися якісь тіні, немов вони не можуть продерти каламутну пелену, що оповила загадковий отвір. Якщо підійти ближче та прислухатися, можна було розібрати ледь чутний зловісний шепіт. Здавалося, він кликав:
— Іди до мене! Іди до мене!
Дерево, у якому було це моторошне утворення, загубило все своє листя. Віти сумно похилилися та ляскали зморшкуватий почорнілий стовбур, закопчений так, нібито хтось випалив його вогнем зсередини.
Усі, хто побачив цю картину, з гидливістю сахалися у бік та більше вже не ставили дурних питань. Тільки жаліли Рижуху.
— Бідненька. Як же ж тобі тяжко. Як же ж ти живеш з усім цим.
Хоча їй від їхніх жалощів ставало ще гірше. Вона забиралася тихенько у затишний куточок, де ніхто не міг побачити та почути, а потім давала волю сльозам. І тут вже нестримний потік болю та відчаю виринав назовні.
Але ж ЦЕ колись було рідною домівкою Рижухи.
— Так, були часи… Як же добре було жити…

ІІ.
Оповитий плющем старий розлогий дуб виглядав так мальовничо посеред тихої лісової галявинки. Маленька пухнаста білочка заклякла біля підніжжя, милуючись на те, як прозирають веселі промінчики світла крізь пишну зелень крони, як вітерець перебирає листячком, заграє з кожним із них у своїй ласкавій грі. Тут бешкетник дмухнув потужніше, і декілька слабеньких листочків зірвалися зі своїх гілочок, звилися у дивовижному танку та вирушили у свій останній та єдиний незабутній політ. Вертуха застрибала від радощів, закружляла на місці, відтворюючи малюнок рухів дубового листя, що неспішно злітало додолу.
– Як же добре, як же чудово тут нам буде, на новому місці, у цій новій оселі! – думала вона підчас своєї розваги.
Настрій у рудої вертухи був чудовий. ЇЇ сім’я нарешті облаштувала собі нове помешкання для того, щоб оселитися в ньому всім разом, та жити довго та щасливо. Для цього знадобилося багато часу, проте чекання було варте того. Адже кращого дупла в усьому лісі не знайдеш! Неподалік, лише у п’яті хвілинах від цього місця ж невеличке лісове озеро, на околицях повно грибів та ягід, а це означає, що взимку можна не хвилюватися про дефіцит їжі. Не багатьом білячим сім’ям так щастило із домівкою.
В першу чергу Рижуха оббігла всі кімнати, оглянула всі куточки, зазирнула в усі полиці та шафки. Обрала собі найсвітлішу та найгарнішу кімнату та, задовільнена, впала на постіль з опалого листя та трави, яку напередодні дбайливо зібрала її мати.
— Ні, ні, ні! Ця кімната більша, тож у ній будуть жити твої брати. Я твоя – та, котра на верхньому поверсі. Ближча до найсмачніших жолудів. Іди-но, подивися, як я її затишно прикрасила для тебе, — сміючись, матуся підштовхнула доньку до виходу.
На уподобане нею місце одразу ж увірвалося двійко невгамовних близнюків-братиків і зачали жбурляти одне в одного купу сухого листя, яка лише п’ять звилин тому була постіллю.
— Та ну їх. Завжди їм дістається усе найкраще, — промайнуло у неї в голові. Але у ту саму мить вона відкинула цю хибну думку і стрілою полетіла нагору, до своєї такої довгоочікуваної окремої кімнати. Та також була непогана. Навіть дуже гарна, якщо подумати. І все в ній було так, як вона любить. А, головне, вона була одна у своїх власних хоромах, де їй не будуть заважати надокучливі двійнята. Врешті решт Рижуха залишилася навіть дуже задоволена вибором неньки.
Нарешті! Це трапилось! Вони переїхали. І усе було відмінно. Новий дім наче світився від щастя, так в ньому було весело, затишно, тепло і добре. Величезна кількість друзів побувала у гостях в білячої сім’ї. І кожного разу вони чули нескінченні компліменти про те, як же в них усе чудово і незрівнянно. Білочка раділа таким похвалам, сміялася від серця, співала й танцювала. Адже життя було таке легке та веселе.
Минав час, вона виросла та започаткувала свою власну сім’ю. Коли з’явилися білченята, у дуплі стало затісно для всіх них, тож, якою б не була прекрасною оселя на старому дубі, молодій матері з малюками все ж довелося шукати собі новий прихисток. Вільних місць для мешкання навколо не знайшлося, тому новоспечена сім’я переїхала за озеро.
— Далеченько, звісно ж, від мами та братиків. Проте нічого. Все ж своє дупло є, і діткам роздолля, — казала вона своїм подружкам. – Буде зайвий привід навідатися на гостини. Авжеж і бабуся завжди так радіє новій зустрічі з онуками, і дітки обожнюють свою бабцю, гомінких дядів, які готові скакати без зупину та гоцати на місці, бешкетувати разом із племінниками, та й загалом від факту мандрівки і нових вражень. Чи може бути краще? Ніщо не здатне зруйнувати цю ідилію…

ІІІ.
Це трапилося одного з найбільш сонячних та погідних деньків, коли нереально навіть уявити собі, що може статися щось погане, те, що було б здатне затьмарити пречудовий весняний настрій.
До хатинки Рижухи прилетіла сорока, що зазвичай розносила усьому лісу останні новини. Цього разу вона була надзвичайно стурбована, гучно хлопала крилами, побивалася й каркала, допоки нарешті білочка не витягнула розіспану мордочку зі своєї нірки.
— Що таке? Ти чого так заметушилася? Підняла галас на увесь ліс. Дітей розбудиш, — сонливо потягуючись, пробуркотіла білка.
— Та ти що! Спиш тут, нічого не знаєш! – забелькотіла пліткарка. – Прокидайся скоріше! Біда! Біда! Твоїх братів не стало!
— Як, де їх не стало? Це що, жарт такий? – не йняла віри своїм вухам Рижуха.
— Та кажу ж тобі сьогодні вдень їх не стало! Вже весь ліс знає, одна ти ще досі спиш!
Полишивши дітей під нагляд сусідки зайчихи, білочка стрімголов кинулася до старого дубу.
На порозі вже стояла мати і чекала на неї. Вона, наче статуя, завмерла у проході, не ворушилася, як нежива. Лишень очі були повні відчаю та сліз.
— Як? Що? Чому? – тільки то й змогла промовити Рижуха, а мати обійняла її та розридалася.
— Так не буває! Це брехня! Це не насправді! Ось зараз вони забіжуть, звеселять нас, і все буде як раніше! – мати не могла повірити в те, що трапилося, і все вмовляла когось, щоб усе це виявилося поганим сном.
Але з кімнати, в котрій раніше жили близнюки, раптом пролунав жахливий гнітючий голос:
— Це правда! Їх більше нема! Вони ніколи сюди не повернуться! Ви їх більше не побачите!
Тієї ж миті, коли говорив цей містичний голос, з-за дверей повіяло крижаним холодом. При цьому сама кімната вже не виглядала такою просторою та сонячною, як це було раніше – вона змінилася до невпізнання. Зникло все світло. Пітьма оповила кожен куток. Ніщо не виблискувало та не відбивало жодної барви. Наче густий чорний дим або туман заполонив її у свої холодні диявольські обійми.

ІV.
Так в їхньому домі оселилося це ВОНО. Ніхто не знав, що це. Ніхто не міг зрозуміти, як ВОНО тут опинилося, чого ще від НЬОГО чекати, та чи безпечно мешкати і взагалі існувати разом з НИМ. Проте білка-мати навідріз відмовилася переїжджати та міняти місце проживання.
— Це мій дім. Тут пройшли найкращі роки мого життя. Тут спогади про моїх синів. Тут вони зі мною, а я з ними. Я звідси нікуди не поїду.
В принципі, ВОНО більше себе не виказувало, не шуміло. З кімнати не доносилося сторонніх звуків, хоча вона і надалі залишалася такою ж темною та зловісною. Але поступово до її існування призвичаїлися, лише обходили її осторонь та проганяли від себе лихі думки.
Зрозуміло, тепер Рижуха намагалася якомога більше часу приділяти матері, привозила дітей частіше, аби матуся відволіклася від своїх бід та переключилася на клопоти, пов’язані з непосидючими малюками. Поступово почало здаватися, що усе налагоджується, і жити можливо, хоча і не так, як раніше. Та все ж якось легше.
Наодинці із собою Рижуха часто згадувала братиків:
— Гей, Рижик, тримай! – і в неї летів тільки-но знайдений гриб.
— А ну, постривайте в мене! – робила вона серйозний вигляд та кидалася навздогін за бешкетниками.
— Не спіймаєш, не спіймаєш, не спіймаєш, як завжди! – дражнився один.
— Рижик-пижик, короткі лапки! – забавлявся другий.
Та, тільки-но вона наздоганяла хоч когось з них, інший у ту ж мить приходив на порятунок, і перегони закінчувалися шкереберть по траві, під веселі верески та лоскотання.
«Як все-таки пречудово було з ними! – думала вона. Я б зараз усе на світі віддала, аби лише вони були поряд!»
Від цієї думки серце так сильно стискалося, що, здавалося, зараз зупиниться. Але треба було зібратися з силами, бо в неї були свої дітки. Вони не повинні були помітити, що в мами щось не так. Їхнє дитинство має бути повним радощів та щастя настільки, наскільки це можливо.

V.
Рижуха сподівалася, що мама поступово забуде про своє горе, призвичаїться та почне жити, як раніше, радіючи сонечку, онучкам та відволікаючись на побутові дрібниці. Проте час від часу помічала все той же нестерпний біль та тугу в її очах. Змінити це було не в її силах. І все ж таки, вона сподівалася на те, що час зцілить цю рану.
Одного разу, пробігаючи осторонь у своїх справах, вона за звичкою вирішила провідати матінку-білку. Проте скільки б вона не звала, скільки б не шукала – нікого не знайшла.
З моторошної кімнати раптом почала насуватися темінь, зловісні звуки доносилися все ясніше та жахливіше. Вони шипіли та клубочилися в її голові усвідомленням чогось лихого, незворотнього. Вона вистрибнула з материної оселі, як ошпарена. Коли вона повернулася назад, то не повірила своїм очам: чорний туман або дим застеляв усе дупло, оповив стовбур дерева, висмоктав з нього усі життєві соки. Листя почало осипатися, цівка посіріла та стала зморшкувата, неначе дуб зістарився та висох за один день.
З того часу білку-мати ніхто більше не бачив.

VI.
Невимовна туга та страх оселилися в душі Рижухи. Ніщо вже не радувало, ніщо не звеселяло. Навіть забавки її діточок та повсякденна клопотнеча більше не здавалися їй рятівною гаванню, де можна забути про те, що ЛИХО оселилося в їх старому домі, забрало в неї і братиків, і матінку. Воно поглинуло її рідних, наче ненажерливий удав. І де гарантія того, що назавтра така ж доля не спіткає її саму або її коханих білченят?
Білка розплющила очі. Усі ці думки, спогади, та й саме існування незрозумілого мороку, котрий заморожував кров у жилах, котрий заполонив не тільки її колишню домівку, але й саму її, здавалось, зсередини – жахливий іспит випав на її долю. А допитливі знайомі час від часу поривалися зачепити цю невиліковну рану. Від звичайної цікавості, а, можливо, намагаючись проявити свою участь, вони час від часу задавали їй нав’язливі і такі болючі питання. Це було так нестерпно, що вона врешті решт припинила десь бувати і почала оминати спілкування з друзями.
Звісно ж, взагалі відкараскатися від раптових зустрічей та розпитувань було неможливо. Для цього необхідно було переїхати в інше місце, туди, де ніхто її не знав. Проте це було ще важче. І щось дуже важливе знову й знову зупиняло її: ті самі спогади. Те саме місце, яке і жахало її, і разом з тим було неоціненно важливе для неї. Розмірковуючи про те, як мати казала: «Тут усі мої спогади, тут усе моє життя. Я від цього ніколи не відмовлюся», — так само робила і вона сама. Їй не в силах було полишити свій колишній дім: в ньому були її спогади та її колишнє життя, усе, що пов’язувало її з ненею та братиками.
Вона дійшла висновку, що неможливо більше просто триматися на поважній відстані від моторошної ЧОРНОЇ ДІРИ, й рано чи пізно треба з цим розібратися. Прийшов день, і вона насмілилася на дуже важливий на сміливий вчинок.
Замруживши очі, вона відважно зробила крок у зяючу безодню. Як не дивно, покрив, що здавався міцним та непробивним, легко розійшовся перед нею та розтанув легкою курявою. Увійшовши всередину, сповнена рішучості білка спитала:
— Хто ТИ? Чому ТИ зморюєш мене? Чому ТИ позбавив мене найдорожчого? Чому ТИ такий ненажерливий? Іди геть з мого життя! Я ТЕБЕ не боюся!
У відповідь почувся розбірливий голос, вже мало чим схожий на шепіт:
— Як довго я чекав цієї миті! І ось ти тут. І ти готова слухати. Ти готова почути правду про мене. Я – твій потойбічний всесвіт, твій страх, твоя спроба втекти від реальності. Я і є твоє горе. Це ти мене створила. І в мене немає змоги піти від тебе. Я з тобою назавжди.
— Чому? Чому ТИ переслідуєш мене? Чому ТИ не хочеш полишити мене у спокої?
— Я не можу. Це не в моїх силах. Це доля.
— Тоді відповідай, навіщо ТИ відібрав моїх рідних? Що поганого вони ТОБІ зробили?
— Я не забирав їх. Це доля.
— Доля, доля. Чого ТИ все одне й те саме торочиш. Я ж знаю, що вони щезли з тих пір, як ТИ оселився у нас вдома.
— Помиляєшся. Все як раз навпаки. Це після того, як їх не стало, я опинився у тебе в домівці та у твоєму серці. Тільки ти забула про це. Пригадай: твої брати гралися біля річки, близько до урвища, на найвищому місці, як завжди відкинувши всі думки про міри безпеки. Один з них раптово зірвався, перечепившись за корінь, що стирчав зі схилу скали, а другий поліз його рятувати. Вони обоє не втрималися та зірвалися вниз. Про це тобі кричала сорока того дня, коли принесла сумну вістку. Тільки ти вже не слухала її. Ти думала лишень про те, що більше ніколи їх не побачиш.
— А як же мама? Адже ТИ забрав її. Я бачила.
— Ні. Ти бачила, як я зайняв увесь простір у твоєму будинку і у твоїй уяві. Проте я не чіпав твоєї матері. Вона захворіла від туги, та її не стало. Таке трапляється. Вона сама вибрала свій шлях. І тобі вона не казала, аби не засмучувати тебе. Та прийшов час і вона пішла назавжди. Доля відпустила її до них.
— Не може бути! ТИ брешеш! Так не буває! Це все ТИ!
— А що буває? Ти ж не підпускаєш до себе правду. Ти оминала її увесь цей час. Але якщо ти зараз тут, то ти готова почути її, а це означає, що тобі доведеться прийняти її та зрозуміти: я з тобою навіки. Я – твоя правда життя, гірка та сувора.
— Тоді нехай. Я змірюся з ТОБОЮ, з тим, що мені від ТЕБЕ нікуди не подітися. Проте я обираю інший шлях, не такий, як в моєї матері. І мені начхати на те, який ТИ величезний та страшний. Я більше не боюся ТЕБЕ! У мене ще є для кого та для чого жити. У мене є мої дітки, і цілий світ, який мене оточує: і чудове сонечко за вікном, і синє небо, і зелене тремтливе листя, і вітерець, і дощик, і ручай, і травичка, й горішки, й грибочки, та ягідки. Я все це так люблю і готова повсякчас насолоджуватися тим!
Вона говорила це з таким завзяттям, що навіть не помітила, як темінь розсочилася, відступила. Дім, як і раніше, просякнуло сонячне світло, і яскраві кольори наповнили усі меблі та стіни, як у дитинстві.
Рижуха завмерла від несподіванки. Такого вона й уявити собі не могла. Але, ледь глянувши собі під ноги, вона помітила маленький чорний камінчик. І все зрозуміла. Вона посміхнулася і дбайливо поклала його у кишеню. Так, вона нікуди не дінеться від НЬОГО, проте цього і не потрібно. Коли буде необхідність, вона дістане цього каменя та про все згадає. А допоки нехай просто залишається завжди поряд, у кишеньці. Бо раптом знову зненацька виросте без нагляду.
Вона зайшла до кімнати братів. Яка ж вона тепер красива, затишна. Зовсім як того дня, коли вони переїхали у цей дім. І тут кімнату заповнила райдуга, така ясна та сяюча, що сльози мимоволі накотилися на очі. Це було вже геть щось надзвичайне. Білочка примружилася від цього світла, але, придивившись, зрозуміла, що по цій забарвленій стежці до неї наближаються три до болю знайомі фігури. Це були мама і братики. Такі ж веселі і смішливі, якими були у її далекому дитинстві. Вони не розмовляли з нею. А лишень підійшли та пригорнули її. Тепер вони знову були однією великою щасливою сім’єю. Рижуха відчула, що вона не сама, що її сім’я поряд, завжди разом з нею, що б не відбувалося. А у голові з’явилася чітка думка: «Ти повинна жити тут. Цей дім твій. Він наш. Він належить твоїм дітям. І вони будуть у ньому щасливі». Вони відійшли від Рижухи та почали сміятися. Брати помчали стрімголов веселкою, граючи у квача, а мати затрималася ненадовго: «Не сумуй, моя рибонька. Нам добре у нашому новому світі. А твоє місце тут, разом із твоїми дітьми. Живи і будь щаслива. Не думай про погане і нічого не бійся. Ми завжди з тобою!»

ЕПІЛОГ
З цього часу усе змінилося в житті у Рижухи. Дупло вже не біло ані лячним, ані чорним. Дуб ожив і зазеленів, наче миттю помолодшав на півстоліття. Більше не було сенсу боятися.
Вона виконала те, про що заповіли їй мати і брати. ЇЇ сім’я переїхала у цей дім, і в ньому закипіло нове бурхливе веселе життя. Як у давні часи навкруги доносився сміх і радісні крики, збиралися гості і друзі. Що ж до запитань про минуле, білочка більше не відповідала на них. Вона знаходила привід, щоб відхилитися від відповіді. Натомість частіше цікавилася справами інших. З часом знайомі і зовсім припинили цікавитися цим питанням.
І тільки маленький чорний камінчик так само надійно зберігався у неї в кишеньці. І вона час від часу непомітно для оточуючих стискала його у своїй долоньці.

КІНЕЦЬ

2016 р.